Після тривалої відпустки до занять приступили, майже, всі гравці «Закарпаття», відрадно, що загальній групі займається й вихованець закарпатських тренерів Олександр Надь, який за ці канікули зумів залікувати і повністю відновитися від травм. Як же проводив відпочинок, його шлях до великого футболу та інше у розмові з Олександром Надем.


— Як провів зимові канікули, Новий рік, Різдво?

— Довелося тривалий час лікуватися, їздив в Угорщину на процедури, а потім долікувався та проходив реабілітацію вдома. Тепер готовий на всі 100 %. Новий рік зустрічав в широкому родинному колі, разом з батьками та сім’єю дружини.

— До речі, кілька слів про сім’ю Надь?

— В мене взагалі сім’я спортивна – чотири сестри грали в складі гандбольного клубу «Карпати», а молодший брат захищав рамку воріт у крайовому чемпіонаті. На жаль, через травму «зав’язав» зі спортом. Дружина Ганна теж спортсменка – займається художньою гімнастикою й тренує інших

— А батьки якимись видом спорту займалися?

— На диво ні. Мабуть, Олімпіади у 1980 році «передивилися» і всі ми стали спортсменами.

— Як прийшов у великий футбол?

— В 7 років прийшов в спорткомплекс «Юність» вболівати за ГК «Карпати», а в сусідньому залі хлопчики грали в футбол. Вирішив підійти до тренера Василя Ороса й насмілився попроситися до секції. От так, Василь Васильович став моїм першим наставником, який почав навчати мене першим «футбольним азам».

— А своє місце в рамці знайшов одразу?

— Спочатку грав як польовий гравець. І навіть коли відчув, що в воротах почуваюся найкомфортніше все одно довгий період суміщав амплуа з іншими ігровими позиціями. В 15 років, за пропозицією Ороса, виступав за угорський ФК «Маріо», який грав у тамтешній другій лізі. Угорські тренери, давали можливість один тайм відіграти на своїй позиції, а на другий випускали мене як польового гравця, причому постійно міняли позиції. В одному подібному поєдинку зумів і пенальті відбити й голом відмітитися. Як виявилося, угорські наставники це робили на прохання Василя Васильовича, щоб я відчув як себе почуває гравець на тій чи іншій позиції. Тепер це мені дуже допомагає, адже будучи позаду всіх, наперед бачу ймовірний розвиток подій і підказую партнерам як слід зіграти.

— Перший свій офіційний матч пам’ятаєш?

— Таке не забудеш. В 2000 році в першості другої ліги «Закарпаття-2» грало з бурштинським «Енергетиком» Михайло Іваниця випустив мене у другомі таймі, коли ми вже поступалися з рахунком 0:3. Тим не менш, зберіг свої ворота «сухими», ми ледь не зрівняли рахунок. Матч за вершився з результатом 2:3 на користь бурштинців. В Прем’єр-лізі дебютував у Києві на матчі проти столичного «Арсеналу». В цьому поєдинку поступилися 2:1, але в кінці мене визнали кращим гравцем й вручили приз.

— Подібних яскравих матчів у тебе було вдосталь…

— Так, згадати можна й поєдинок з «Шахтарем» у минулому сезоні, коли зуміли втримати нічийний результат.

— За свою кар’єру на тренерському містку «Закарпаття» змінилося багато тренерів. Порівнюєш роботу попередників з концепцією підготовки Ігоря Васильовича?

— У кожного тренера свій підхід до роботи, свої напрацювання. Відверто не подобалася методика роботи Петра Кушлика. Тренувальний процес для воротарів був такий -- чіпляв мені шину на пояс і змушував бігати по полю. Заперечення з мого боку до уваги, звісно, не бралися і зціпивши зуби доводилося виконувати ці незрозумілі вправи Таких навантажень не витримав організм і як наслідок — два рази порвав собі м’язи бедра, до цих пір у мене сліди залишилися від цих травм.

— Нині в команди два воротарі – це достатньо для конкуренції?

— Ігор Васильович міняє нас через кожні дві гри, правда, в минулому сезоні, травми не дали можливості зіграти більше матчів. Що ж до конкуренції, то в нас поступово набирається досвіду Юрій Славік, є ще кілька молодих голкіперів, які незабаром дихатимуть в спину.

— Яку ціль ставиш перед собою?

— Найголовніше – виконати поставлене завдання й, звісно, радувати глядачів своєю грою. Також хочу пограти в євро кубках.

— В футболі без поразок не буває, як психологічно відновлюєшся після невдалих матчів?

— Ніколи не люблю програвати, навіть, коли граю в футбол з приятелями на майданчику у дворі. А коли це стається в офіційному матчі – приємного мало. Велику роль відіграє тренер, потім колеги, дружина сильно підтримує. До прикладу, після прикрої поразки в Бурштині саме вона мене заспокоювала через СМС-ки, бо навіть говорити не зміг по телефону через депресію.

— Що найбільше цінуєш в людях?

— Чесність та відвертість.

— А що більше всього не подобається?

— Коли інші заради власної вигоди готові на будь-яку підлість

— Окрім футболу, іншими видами спорту займаєшся?

— Так, буває з Микуляком граємо в більярд, полюбляю теніс як великий так і малий, волейбол, боулінг. До цих занять беремося під час відпусток.

Роман Сенишин